Rozhovor so Zorianou Cypyševovou, vedeckou pracovníčkou múzea vo Ľvove, momentálne zamestnanou v SNM – Múzeu ukrajinskej kultúry: Nemala som v pláne nikam odchádzať, vojna všetko zmenila

Ruský okupant zákerne napadol Ukrajinu. Mariupoľ žaluje. Ukrajinské deti, ženy, starci žalujú: ruský agresor pácha genocídu ukrajinského národa. Nie je mu nič sväté – ani stáročné chrámy a monastiery, pamiatky duchovnej kultúry, tobôž nie moderné divadlá, galérie, múzeá. Pri tejto pomätenosti mysle, strate súdnosti a ľudskosti agresora treba nielen kričať, ale aj konať. Nabrať dych ľudskosti a pomáhať nevinným. Preto sme radi, že sa nám podarilo dostať pod naše mierové nebo kolegyňu z Múzea ľudovej architektúry a bývania vo Ľvove, zabezpečiť jej prácu v Slovenskom národnom múzeu (SNM) – Múzeu ukrajinskej kultúry, ďeťom školu vo Svidníku. Áno, je to len malá čiastka z pohľadu všeobsiahlej skazy na Ukrajine, ale vo vzťahu ku konkrétnemu človeku a hodnote ľudského života je to celý svet.

Zoriana Cypyševová, naša nová kolegyňa, prvá pochádzajúca priamo z Ukrajiny, je pôvodným vzdelaním odborníčkou v oblasti právnych vied. Od roku 2005 pôsobila ako vedecká pracovníčka v Múzeu ľudovej architektúry a bývania vo Ľvove, v oddelení vedeckej a výchovnej práce. Pred napadnutím Ukrajiny Ruskou federáciou bola doktorandkou v Ústave etnológie Národnej akadémie vied Ukrajiny, s perspektívou získania akademického titulu PhD.

Akým projektom a aktivitám ste sa venovali na svojom pôsobisku v múzeu vo Ľvove?

Venovala som sa vedeckej práci, zúčastňovala som sa vedeckých konferencií a expedícií v ukrajinskom Polesí a na takmer celej západnej Ukrajine, výsledkom čoho boli publikované vedecké články na tému „Sanitácia a hygiena Ukrajincov" a „Ľudová medicína Ukrajincov". Okrem toho som organizovala voľný čas detí vo ľvovskom skanzene, exkurzie, workshopy, plenéry, prezentácie a pod. Pripravovala som podujatia pre školy a škôlky, vrátane podujatí venovaných Ševčenkovým dňom a vítaniu jari. Na pôde skanzenu som viedla školské hodiny. Vytvorila som projekt s názvom ART-SKANZEN, v rámci ktorého sa konali divadelné vystúpenia pod holým nebom pri múzejných usadlostiach, a zapájali sa doň aj iné kultúrne inštitúcie. Organizovala som aj sociálne podujatia so školami a vojenskými kaplánmi pre obrancov Ukrajiny. Bola som organizátorkou tematických výstav našich zbierok a ukrajinských umelcov. Dobre poznám prácu so zbierkami, podieľala som sa najmä na inventarizácii exponátov.

Čím vás z odbornej stránky oslovila možnosť pracovne pôsobiť na Slovensku v SNM – Múzeu ukrajinskej kultúry?

Práca v SNM – Múzeu ukrajinskej kultúry mi je blízka a skúsenosti sú užitočné, pretože múzeum má pomerne veľký zbierkový fond a počet pracovníkov je veľmi malý. Vzhľadom na to, že moja vedecká práca a vedecko-výskumná činnosť smerujú k obhajobe dizertačnej práce, rada by som sa v prvom rade venovala tejto vedeckej časti. Taktiež je mi blízka práca na inventarizácii múzejných exponátov a výstavná práca. Okrem toho by ma veľmi potešilo pokračovanie na projekte ART-SKANZEN so zapojením divadelných kolektívov i tvorivých školských krúžkov, organizovanie literárnych večerov. Veľmi pekne ďakujem kolegom za túto možnosť pracovného uplatnenia. Pôjde pre mňa o novú, zaujímavú životnú, tvorivú a múzejnú skúsenosť.

Ako vás prijali noví kolegovia vo Svidníku?

Múzejné prostredie je veľmi špecifické a zároveň veľmi príjemné. Najprv si na vás musia zvyknúť, musia vás preskúmať a pochopiť. Keď vás však prijmú do svojho prostredia a vy sa vlejete doň, už vás nepustia a vy, keď sa stanete múzejníkom, sotva opustíte túto sféru. Práve preto si len ťažko uvedomujem, že už nie som zamestnankyňou skanzenu vo Ľvove. Dúfam však, že sa pre nový kolektív stanem svojou, keďže som múzejníčka od hlavy po päty už viac ako 16 rokov.

Začiatky bývajú pre každého ťažké aj z pohľadu nového jazyka...

Jazykovú bariéru nepociťujem, pretože naše jazyky sú si podobné. A keďže viem dobre po poľsky, so slovenčinou je to jednoduché.

Situácia na Ukrajine vyvolaná agresiou Ruska je neprijateľná a vnímaná s hnevom takmer po celom svete. Nevieme si však dobre predstaviť, čo musia prežívať ľudia z Ukrajiny. Aký je váš pohľad na situáciu vo vašej rodnej krajine?

Na Ukrajine je vojna rozpútaná nepriateľskou Moskvou a zameraná na zničenie ukrajinskej kultúry, jazyka a histórie. Na Ukrajine je genocída, Rusi vraždia ukrajinské deti, ženy a mladých mužov, ktorí by mali byť pokračovateľmi ukrajinského rodu. Na Ukrajine sú páchané vojnové zločiny proti mierumilovnému obyvateľstvu a ničenie všetkého ukrajinského. Teraz Ukrajina ako železný štít stojí pred Európou, zabíjajú ju, ale ona vyťahuje guľky z rán a stojí ďalej. Pravdepodobne je to tá vysoká cena slobody a vytvorenia národa. Teraz je hlavná vec vyhnať nepriateľa z vašej krajiny. Všetko ostatné príde po vojne.

Keď ste odchádzali z Ľvova smer Slovensko, Svidník, vedeli ste, kam idete?

Áno, vďaka predchádzajúcej spolupráci so SNM – Múzeom ukrajinskej kultúry vo Svidníku som vedela, kam idem. Aj keď som nemala v pláne niekam ísť. Viac som chcela urobiť priamo na mieste, na Ukrajine, no vojna všetko zmenila. Prišla som s deťmi vo veku 9 a 11 rokov.

Čo sa počas ruskej agresie deje v ukrajinských múzeách?

Ukrajinské múzeá sa momentálne snažia zachrániť svoje zbierky. Veď v prípade akéhokoľvek výbuchu môžu byť zničené všetky kultúrne poklady, ktoré múzejníci zozbierali počas mnohoročného fungovania múzeí. V tejto snahe odborníkov, ktorí zostali na Ukrajine, sú veľmi nápomocné európske fondy, ktoré zabezpečujú všetko potrebné na záchranu exponátov.

Інтерв'ю із Зоряною Ципишевою, науковою співробітницею музею у Львові, яка нині працює у СНМ – Музеї української культури: Я не збиралася нікуди їхати, все змінила війна

Російський окупант підступно напав на Україну. Маріуполь звинувачує. Українські діти, жінки, старі люди звинувачують: російський агресор здійснює геноцид українського народу. У нього немає нічого святого – його не зупиняють ні багатовікові храми і монастирі, ні пам'ятки духовної культури, ані, тим паче, сучасні театри, галереї, музеї. При цій омані розуму, втраті справедливості та людяності агресора треба не тільки кричати, а й діяти. Набрати подих людяності і допомагати невинним. Тому ми раді, що нам вдалося прихистити під нашим мирним небом колегу з Музею народної архітектури та побуту у Львові, забезпечити її роботою в Словацькому національному музеї (СНМ) – Музеї української культури, а дітей – навчанням у Свиднику. Так, це лише невелика частка у порівнянні з масштабами руйнувань в Україні, але щодо конкретної людини та цінності людського життя – це цілий світ.

Зоряна Ципишeва, наша перша нова колега, що походить з України, за освітою фахівець у галузі правознавства. З 2005 року працювала науковим співробітником Музею народної архітектури та побуту у Львові, у відділі науково-освітньої роботи. До вторгнення в Україну Російської Федерації була аспіранткою Інституту народознавства НАН України з перспективою здобуття наукового ступеня кандидата наук.

Яку діяльність ви проводили у львівському музеї?

Я присвятила себе науковій роботі, беручи участь у наукових конференціях та експедиціях на Українському Поліссі та майже по всій Західній Україні, результатом яких були публікації наукових статей на теми «Санітарія та гігієна українців» та «Народна медицина українців». Крім того, я організувала дозвілля дітей у Львівському скансені: екскурсії, майстер-класи, пленери, презентації тощо. Також я брала участь у підготовці заходів для шкіл та садочків, зокрема до Шевченківських днів та зустрічі весни. Організовувала шкільні уроки в музеї під відкритим небом. Створила проєкт під назвою «ART-SKANSEN», у рамках якого відбувалися вистави під відкритим небом на музейних садибах та інші культурні заходи. Крім того, організувала соціальні заходи зі школами та військовими капеланами для захисників України. 11 років я була організатором тематичних виставок фондових колекцій та українських художників. Я добре знаю роботу з колекціями, брала участь в інвентаризації експонатів.

Чим Вас з професійної точки зору привабила можливість працювати в Словаччині в SNM – Музеї української культури?

Робота в СНМ – Музеї української культури є мені близькою, а досвід є корисним, тому що музей має велику фондову колекцію, а кількість співробітників дуже мала. Враховуючи те, що моя наукова робота та наукові дослідження спрямовані на захист дисертації, я хотіла б зосередитися на цій науковій частині в першу чергу. Мені також близька робота над інвентаризацією музейних експонатів та виставкова робота.

Як вас прийняли нові колеги у Свиднику?

Музейне середовище є дуже специфічним і водночас дуже теплим. Спочатку до тебе мають звикнути, мають тебе вивчити і зрозуміти. Проте, коли тебе приймають у своє середовище і ти вливаєшся в нього, тебе вже не відпустять, і тобі, коли ти стаєш музейником, складно покинути цю сферу. Саме тому мені важко усвідомлювати, що я вже не співробітниця Скансену у Львові. Проте, сподіваюся, що для нового колективу я стану своєю, так як я музейник від ніг до голови вже понад 16 років.

Початок завжди важкий для всіх, навіть з точки зору нової мови...

Я не відчуваю мовного бар'єру, тому що наші мови схожі. А оскільки я добре знаю польську мову, то і зі словацькою все просто.

Ситуація в Україні, викликана агресією Росії, є неприйнятною і з гнівом сприймається майже в усьому світі. Проте ми не можемо уявити, що доводиться пережити українцям. Як ви бачите ситуацію у своїй країні?

В Україні війна розв'язана ворожою Москвою і спрямована на знищення української культури, мови та історії. В Україні геноцид, росіяни вбивають українських дітей, жінок і юнаків, які мають бути продовжувачами українського роду. В Україні здійснюються воєнні злочини проти мирного населення та винищення всього українського. Тепер Україна залізним щитом стоїть перед Європою, її вбивають, а вона витягує кулі з ран і стоїть далі. Це, мабуть, висока ціна свободи і створення української нації. Зараз головне – вигнати ворога зі своєї країни. Все інше буде після перемоги над агресором.

Коли ви виїжджали зі Львова в напрямку Словаччини, Свидника, чи знали ви, куди їдете?

Так, завдяки попередній співпраці з СНМ – Музеєм української культури у Свиднику я знала, куди йду. Хоча я не планувала нікуди їхати. Хотілось би більше зробити на місці, в Україні, але війна все змінила. Приїхала з дітьми 9-ти й 11-ти років.

Що відбувається в українських музеях під час російської агресії?

Українські музеї зараз намагаються вберегти свої колекції. Адже в разі будь-якого вибуху всі культурні цінності, які були зібраними музейниками впродовж багатьох років існування, можуть бути знищеними. У цій роботі експертів, які залишилися в Україні, дуже допомагають європейські фонди, які забезпечують всім необхідним для збереження експонатів.